Людина зникла. Не написала. Не пояснила.
І ти — ти починаєш її захищати. Перед собою. Перед друзями, які питають.
“Можливо, у неї щось трапилось.” “Він просто не вміє з цим.” “Напевно, боїться.”
Чому ти береш на себе цю роботу? Чому захищаєш людину, яка не попросила захисту і не дала жодного приводу для нього?
Тому що альтернатива — визнати, що вона просто вибрала не пояснювати. Що тобі не дали навіть короткого повідомлення.
І це надто боляче, щоб прийняти просто так.
Тому мозок вигадує причини, у яких ти не провина і вона не погана. Просто складні обставини.
Але обставини, які заважають написати одне повідомлення — майже ніколи не існують.
Ти виправдовуєш не людину. Ти виправдовуєш надію, що в цій ситуації ще є сенс чекати.
